Приємна мандрівка в шкільні роки через півстоліття (ФОТО)

Днями учні 1964 року випуску схвильовані та збентежені, з снігом сивини на скронях бережно переступили поріг рідного дому – Очаківської школи-інтернат, школи, що свого часу, дала їм путівку в життя, а цієї червневої днини запросила на півстолітній ювілей.

Життєву дорогу кожен з них, свого часу, обирав сам. Сьогодні ж їх стежини злилися в одну, що й привела на рідне до болю подвір’я, незабутній шкільний поріг. В школу, де педагоги їх вчили жити чесно, правильно і праведно. В школу, що допомогла їм стати твердо на дорогу життя. У кожного воно своє.

Але жодному не вдалось уникнути ні прикрощів, ні поневірянь Все в житті траплялося. Непрості їх долі були ще з юного віку. Тому особливих благ від життя не чекали. Всього досягали, спираючись на знання та поради педагогів і вихователів, яких з ніжністю називали матусями.

Такі слова-роздуми звучали з вуст кожного, хто тільки брав слово в актовій залі під час зустрічі, яку так ретельно підготували Зінаїда Ярославівна Загребельна (Тот), Борис Павлович Маслюченко та родина Чернякових – Микола і Любов (Колесник).

Це вони попри невпинність робочих буднів, невідкладних справ, зайнятість в громадському житті та клопоти в родинах,  писали листи, телефонували, спілкувались через мережу Інтернет, аби їх однокласники завітали на ювілейну зустріч 28 червня до рідної школи. І майже всі, кого розшукали відгукнулись. Одні, зважаючи на сімейні проблеми - надіслали щирі привітання та побажання всіх благ, а більше тридцяти колишніх випускників приїхали до Очакова особисто. Ніщо їм не стало на заваді, адже їхали з різних куточків не лише України, але й з Молдови та Росії на побачення з дитинством та юністю. Особливо радувало, що їх рідна школа сьогодні чиста та охайна, ще зберігає тепло як сердець їх дорогих педагогів, так і їхні, а адміністрація закладу в особі директора Галини Володимирівни Решетило та колишніх випускників – Віктора Миколайовича Плохого і Ніни Микитівни Лук’янченко (Зеленої) зустріла їх гостинно, за українським звичаєм з хлібом і сіллю.

Вшанували хвилиною мовчання вчителів, котрі навіки відійшли у вічність.
Хвилюючись згадували дитинство, юність, перші успіхи і невдачі, перше кохання… Особливо тепло звучали влучні слова побажань, що написали вони - випускники ще півстоліття тому.

Знайшли сивочолі випускники і час, аби відвідати їх педагога – вчительку української мови і літератури Марію Григорівну Бондаренко. Добра, терпляча, як і більшість її колег, вміла пробачати їм всі витівки і негаразди, вчила жити, тоді ще молодих і недосвідчених, на власних прикладах, нічого не нав’язуючи, і ні до чого не зобов’язуючи. При цьому і директор Василь Федорович Дулгеров, і Надія Іванівна Мязіна з якою разом писали журнал «Школа над морем», і класний керівник Ольга Олександрівна Кузнєцова, і багато-багато інших  вміло навчали аналізувати і порівнювати, завжди залишаючи простір для власного світобачення. І такі уроки життя, учні і сьогодні згадували з вдячністю, бо вони на шальках терезів важать значно більше, ніж тисячі слів-повчань. Материнське і батьківське тепло педагогів, їх розуміння, чуйність і доброта ще й сьогодні зігріває душі вихованців.

Своїх вчителів згадували з теплом і вдячність, бо щирі наставники не вміли лукавити, віддавали дітям не лише частинку власних сердець. Часто-густо і сукенку чи кофтинку дівчаткам з дому приносили, аби ті на вечорах виглядали чудово. Пригадували участі у шкільних вечорах і конкурсах, гуртках і демонстраціях, обласних фестивалях, гру в інструментальному та духовому оркестрах. Не стерлися в пам’яті миті, коли з любов’ю саджали фруктовий сад на шкільному подвір’ї, а потім поливали, а ще коли їх вчили шити та будувати.  

За прожиті роки вони вже й самі мають неабиякий життєвий досвід. Стали гідними людьми, до яких прислухаються - вчителями, лікарями, військовими, інженерами, технологами, будівельниками, керівниками підприємств та організацій. Навчилися цінувати і пробачати. Та шкільні роки, як вічна пристань завжди манитиме їх і кликатиме до школи на берег Дніпро – Бузького лиману.

Про те, що їх серця, так злагоджено в унісон б’ються вже багато років і відчувають негаразди один одного навіть на відстані, засвідчили численні фото, що люб’язно нам продемонструвала Зінаїда Ярославівна Загребельна.

Світлини зберігають миті їх зустрічей і в стінах рідної школи, і в дружньому колі в оселях педагогів, і в Миколаєві, і в містах Росії, де сьогодні проживають колишні однокласники. Вони зустрічаються, як тільки випадає вільна хвилина. Зустрічаються, аби привітати з ювілеєм, чи весіллям дітей, народженням внуків. Та і власних ювілеїв не цураються. Радо запрошують до себе на гостину однокласників, адже дружба, яку пронесли через півстоліття, вже міцно сплела в нерозривний ланцюжок їх долі.

Їм було що сказати цього червневого дня один одному в Очакові. Спілкувались в родинному колі не лише в стінах рідної школи, але, як і годиться, за щедро накритими словами. І навіть доби не вистачило, щоб повідати один одному про найпотаємніше. Та життя невпинне. І вони всі, роз’їхавшись по домівках, занурившись по вінця в буденні клопоти, знову чекатимуть на такі бажані зустрічі.

С. Мандибура
Газета "Очаків" № 27  від 27.06.14